На перший погляд, цей енергійний, богатирської статури чоловік з добрими та веселими очима ніяк не походить на ветерана. Його зовнішність абсолютно не відповідає вікові, хоча за плечима — 26 років нелегкої праці в органах внутрішніх справ, сотні вкрай небезпечних епізодів, сповнених ризиком для життя заради спокою та здоров'я людей.
Ми зустрілися з Андрієм Андрійовичем Довганем в одному з парків міста, неподалік райвідділу міліції. Розпитую його про життя, про службу. А він весь час повторює: «Я — звичайна людина, звичайний міліціонер, яких тисячі. Звично виконував свій службовий обов'язок, і писати про мене нема чого». Дійсно, початок біографії, як у багатьох хлопців його покоління. Народився в 1966 році в Чугуєві. Навчався в ЗОНІ № 4, професію водія здобув в СПТУ-53. Потім — служба в лавах Збройних сил. А коли довелося обирати подальший життєвий шлях, не вагався ні миті. Адже батько, до речі, теж Андрій Андрійович був міліціонером. Тож юнак після закінчення Школи підготовки міліціонерів у м. Харкові був направлений до патрульно-постової служби. Потім довелося служити в медвитверезнику, старшиною райвідділу. В 1995 році, маючи 7 років вислуги, А. А. Довгань вирішив продовжити навчання у Дніпропетровській середній школі міліції. По закінченні був направлений на посаду дільничного інспектора в сел. Малинівка Чугуївського району, де пройшли 7 років професійної діяльності. Дільниця не з простих, та й роки нелегкі: закриття багатьох підприємств, зростаюче безробіття і пов'язаний з цим зріст злочинності. «Ми жили у формі» — так розповідає зараз про той час Андрій Андрійович своєму синові Андрію, до речі, теж міліціонерові.
До труднощів дільничному не звикати. Тим більш, що певну долю випробувань довелося пройти ще під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у далекому 1989 році. Тоді Андрій Довгань тільки-но одружиьзя, його первістку ледве виповнилося 3 місяці. «Наказ не обговорюється», — сказав дружині, прекрасно розуміючи весь тягар труднощів, який ляже на жіночі плечі з його від'їздом. Але, щоб якось уникнути небезпечного відрядження, — про це й думки не допускав.
З 28 лютого по 1 червня 1989 року місцем служби чугуївського міліціонера став КПП «Старі Соколи» в Іванківському районі Київської області, що в 30 км від Чорнобиля. Завдання одне — пильно стежити за виконанням пропускного режиму до зони відчуження. На питання: «Чи думав тоді про дозу опромінення, яку отримував під час несення чергування?» відповідає просто: «Якщо міліціонер буде постійно думати про небезпеку, працювати не зможе. Потрібно просто виконувати свою роботу». Та все ж без негативного впливу на здоров'я не обійшлося: головні болі, підвищення артеріального тиску стали з тієї пори'супутниками чоловіка.
Життя продовжувалося після повернення з відрядження. Попереду було ще багато років міліцейської служби. Андрій Андрійович, маючи посвідчення ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, ніколи не звертався за допомогою. Лише одного разу за всі роки він отримав безплатну путівку до санаторію в Криму. Про лікування у госпіталях не думав, не до цього було. Наша розмова з А. А. Довганем добігала кінця. Аж ось повз нас проходить знайома вчителька. Привіталася і зразу ж впізнала мого співрозмовника. Виявляється, вона добре пам'ятає один з епізодів його міліцейських буднів і не без хвилювання розповіла про це.
То були буремні в сучасній історії нашого міста події. Весна 2002 року. Стихійні акції протесту городян, невдоволених судовим рішенням щодо результатів виборів міського голови. Люди живим ланцюгом перекрили рух автотранспорту по Ростовській трасі. Весь склад райвідділу міліції прибуває до місця подій. Іомін протестуючих, наполегливі гудки машин, вишику-ваних в довжелезну чергу. Раптом водій КРАЗу починає рухатися прямо на вчителів, які стояли на трасі. В цю ж мить один з міліціонерів стрибає на підніжку машини, намагаючись зупинити водія. Ледь тримається, бо на дверцятах КРАЗу, як виявилося, не було ручок. На крики людей: «Він нас зараз задавить!», гучно, щоб чув сам водій, відповідає: «Спершу він задавить мене і буде відповідати за непокору міліціонерові та його смерть!» Після цих слів чоловік за кермом схаменувся та вимкнув двигун.
«Я дуже рада бачити Вас, — каже вчителька моєму співрозмовнику, — і хочу подякувати Вам за мужність». Трохи розгублений такою несподіваною зустріччю та щирою вдячністю через стільки років, А. А. Довгань прощається з нами. А я, лейтенант міліції, що тільки починає торувати перші кроки в роботі, проводжаю його поглядом і розумію: тільки-но я спілкувалася зі справжнім професіоналом і справжньою людиною.
На перший погляд, цей енергійний, богатирської статури чоловік з добрими та веселими очима ніяк не походить на ветерана. Його зовнішність абсолютно не відповідає вікові, хоча за плечима — 26 років нелегкої праці в органах внутрішніх справ, сотні вкрай небезпечних епізодів, сповнених ризиком для життя заради спокою та здоров'я людей.
