Сіячами людських чеснот у дитячі душі у моїй пам'яті залишиться наша родина — династія вчителів, якою я дуже пишаюся. Мій прадід Олексій Захарович Дроб'язко та прабабуся Мілда Олександрівна працювали на Сумщині. Прадід керував школою й навчав дітей математики та фізики, його дружина була заступником з навчально-виховної роботи, викладала історію та географію.
У НИХ народилася вродлива, кучерява донечка, моя бабуся Алла, яка вже з дитинства вимальовувала власні мрії, багато читала, фантазувала, уявляючи себе героїнею казок, оповідань про дітей і, звичайно ж, учител ем. Вона була надзвичайно рухливою, непосидючою, до всього на світі цікавою дівчинкою. А ще — любила спілкуватись зі старшими, про все їй хотілось довідатися. Її щирі, добрі, голубі оченята завжди світилися добротою й особливою довірою. Навчалась у школі старанно, батьки майже її не контролювали, бо весь час поглинали перевірка зошитів, написання поурочних планів, наради, підвищення педагогічного фаху.
Алла закінчила 8 класів у 1966 році. Потім — швидше до нових знань, до педагогічної науки у стінах Лебединського педучилища. І нарешті в один з погожих вересневих ранків вона зустріла своїх малюків, стоячи поруч зі старшими колегами на святковій лінійці. Одне єдине бажання охопило тоді молодого спеціаліста: швидше б у клас! Так розпоча-
лася педагогічна дорога моєї бабусі Алли Олексіївни Довженко (Чепіги), нині — визнаного педагога-пенсіонера, відмінника народної освіти України, старшого вчителя. Вона донині пам'ятає кожного учня, найдрібніші подробиці перших уроків. її вихованці (а через її серце пройшли сотні дітлахів) стали лікарями, вчителями, підприємцями і просто хорошими людьми.
Спостерігаючи за злетом долі моєї коханої бабусі, яка, до речі, народилася саме в першу неділю жовтня, на День учителя, можна ще довго будувати рядок, вписуючи туди складові її особистого, власно створеного щастя, вимріяного і намальованого, вистражданого і виплаканого силами великої невтомної праці, осмисленого й безкорисливо відданого лкздям, а особливо дітям. Адже, як і кожен учитель, Алла Олексіївна за велінням серця свідомо поклала своє життя на вівтар освітянського подвижництва.
...1 вересня 2007 року. Урочиста святкова лінійка в ЗОШ І-ІІІ ст. с. Леб'яже. Один за одним батьки заводять своїх діток-першокласників. Бабуся вперше за 37 років не зустрічає їх, а запрошена в президію. Хвилюються діти, батьки, вчителі... Та ось чути голос директора закладу Антоніни Іванівни Середи:
— Дорогі дітки! У цьому році наша шановна Алла Олексіївна іде на заслужений відпочинок,
але залишити професію свого життя, дружню шкільну родину їй буде непросто. Та сьогодні вона з гордістю передає маленьких школярів своїй доньці — Людмилі В ол од имир івні Бур ейко.
Оплески, привітання... А бабуся, як завжди, усміхнена і, мабуть, чи не найбільше схвильована. Адже це — найвища оцінка роботи вчителя перед Батьківщиною, яку вона так щиро любить і любов до якої день за днем щедро сіяла у дитячі душі.
