Заснування  селища.

Початок заселення Чугуївських земель сягає глибокої давнини. Географ , мандрівник і першовідкривач земель Росії П.П. Семенов - Тяньшаньский , близький родич похованого в Кочетку філософа М.Я. Грота, стверджував, що вже в IV ст. до н.е та в I ст. н.е тут жили скіфи, а в I–II ст. н.е – сармати. Пізніше на ці землі прийшло слов′ янське плем′ я Сіверці  (Звідки і назва Сіверський Донець) та аланів.

У Кочетку і в навколишній території неодноразово проводились археологічні дослідження з метою уточнення відомостей з старовинних джерел про місценаходження середньовічних городищ в долині р. Сіверський Донець.

У 80 роки минулого століття історик, керівник краєзнавчого гуртка Кочетокської санаторної школи – інтернату Микола Васильович Кравченко з своїми вихованцями на території школи (її збудували в 1964 р.) знаходили матеріал, що вказував на те, що на цьому місці на крутому березі було кладовище в IV–VII століттях. Професор ХДУ ім. Горького (нині ХНУ ім.. Каразіна) Шрамко В.Д. на основі археологічних матеріалів зафіксував там поселення, поселення культури часів погребальних урн. Культура набула назви від погребального обряду (померлих спалювали, а попіл від них засипали в глиняні урни або ями, померлих хоронили зі зброєю, знаряддям праці тощо).

Кладовища в ті часи знаходилися за 1-1,5 версти від поселення. Знайдене кладовище якраз і знаходилось на такій відстані від Кочетоцького городища № 1, пізніше - Старого Кочетка.

У 1985 р. під час будівництва лікувального корпусу інтернату було знайдено захоронення IX–XI століть (скелет, спис з наконечником, пробитий череп)- свідчення войовничого племені на сучасних Кочетоцьких місцях. М.В. Кравченко у статті «Древні знахідки не пропали» говорить також про археологічні дослідження професора  ХДУ Міхеєва, який доводив, що в басейні Дону і Дінець, жили люди багатирської будови – роси (руси).

На початку IX століття ця місцевість була заселена печенігами та половцями. В середині IX століття власне половцями засноване Чугуєво городище (Верхівний Цурукань).

Південно – східні рубежі сильної тоді Київської держави проходили по річках Сіверського Дінця і Малого Дінця (Уд). Напади печенігів на ці місця і великі збитки від них викликали незадоволі у київських князів. "Князь Володимир Святославович – хреститель Русі – багато уваги надавав будівництву прикордонних кріпостей, а в лісах – засік. Для будівництва укріплень на Сіверському і Малому Дінці прибули багаточислені переселенці. Незабаром  з′ явилась ціла оборонна система – Донецька оборонна лінія. На місці зруйнованого печенігами селища недалеко від Цуруканя (Чугуєва) виросло місто Дінець”.

У середині XI ст. Ярослав Мудрий розгромив печенігів. На деякий час Кордонна полоса стала спокійною. В м. Донець розцвітали різні ремесла – тут робили бронзові прикраси, зброю, кераміку, предмети для ведення сільського господарства.

На правому березі Сіверського Дінця стояло кілька укріплень, найдальше – біля Оскала. У XII ст. нові кочівники – половці почали робити нові зухвалі напади на Русь. Держава у цей час (Русь) розпалась, і місто Донець опинилась у володінні князівства Переяславського та Чернігівського. І все ж у 1185 р. південні князівства об′ єднали силу і зупинили половців. У цей час відбулась подія, яка дала матеріал для написання найзначнішого твору древньоруської літератури " Слово о полку Ігоревім ”. У ньому описано і засуджено невідомим автором  і невдалий похід князя Ігоря проти половців, що закінчився поразкою російського війська і полоном Ігоря.

Коли читаєш цей високохудожній оригінальний твір, то переконуєшся, що, події, зображені в ньому відбуваються в наших місцях:" Игорь мыслию поля мерит от Великого Дону до Малого Донца” - писав автор. Одинадцять днів скитався в степу Ігор, поки не дістався до кріпості  " Дінець ”.

У першій половині XIII ст. Чугуївська земля , як і вся Слобожанщина потерпала від татаро – монгольського нашестя. Воно було великою катастрофою всієї цивілізації, в тому числі, і Харківщини, і Чугуївщини.

Попередні напади скіфів, сармат, печенігів, половців і навіть диких гунів не приводили до такого винищення місцевих мешканців і їх жителів. Організовані і безпощадні воїни Бату – Хана в лютому – березні 1239 р. буквально знесли з лиця землі всі пограничні поселення на землі Харківщини. Що було на цій землі до XVI столітті, майже не відомо. 400 років це було Дике Поле. Відомо, що були тут литовські війська (до них набирались і білоруси, й українці), вони вигнали татар, хоча загроза їх нападу була постійною. У Кочетку збереглась легенда про Золотий Яр. Легенда про місце така:

 «У 1360 р. , литовський князь Ольгерд разом із українськими козаками зустрівся з татарами в районі Чугуївського городнищя, зав′ язалась битва. Татари були оточені з усіх боків і поразка їх була неминучою. Вони зібрали дорогі скарби, награбовані під час походів, навіть великого з золота коня. Закопали в цьому яру, частину викинули в Донець. А самі відступали на схід, виходячи з оточення. Цей факт до цього часу залишається загадкою, а деякі охочі до скарбів і зараз роблять спроби віднайти золото в цих місцях.

У 40 – і роки XVII ст. особливо частими були напади татар на Чугуївщину. У 1641 р. на річці Таганці 150 татар взяли в полон ”чугуївських тительских людей”, які заготовляли сіно і дрова, у 1642 був теж бій з татарами під містом Чугуєвом, у 1643 р. в червні син боярський Максим Марченко з загоном на р. Бабці ”татар и иных многих убили и отбили лошадей – 40, взятых у чугуевцев”, а в серпні догнали татар під салтовським городищем "и многих побили и в реке потопили и в полон 34 человека взяли, и лошадей 100, коров 300 и животных отбили ”.

У 1644 р. татари зруйнували селітроварню в 5 верстах від Чугуєва, захопивши з собою 102 воли і 50 коней.

Несподіваними і страшними були напади татар. Військо татар рухалось без зупинок, вражало своїм виглядом. " Не столь часты деревья в лесу, - говорить очевидець, - как татарские кони в поле, их можно уподобить туче, которая появляется на горизонте и , приближаясь, более и более увеличивается ”.

У II половині XVII ст. було забрано в полон 150-200 тисяч російських людей. Під час таких нападів Слобожанська земля перетворилась на пустелю і стала частиною Дикого поля , яке стало пасовиськом для табунів кочівників. Від тих часів залишились назви " Ногайська сторона”, "Татарські перелази”, "Золотий яр”. Біля с. Кицівка за Кочетком гору і досі називають Бубунистою. Походження назви таке:

В 1240 роках хан Батий ішов походом на Київ зі своїм військом . Підійшов до селища Печеніги і застряв в пісках біля с. Кицівка і зупинився на горі, яку потім назвали, від слова "бубон – інструмент, який супроводжував танцювальні рухи татар”. До Чугуєва чути було шум, рух, удари бубна. Прямо на Чугуїв татари не пішли, перейшли Дінець в районі с. Лебежого і с. Коробочкіно і пішли на Савинці , а далі на Муравський шлях.

Місцевість, що називалась Диким Полем, з бігом часу залюднювалась. М′ який клімат, повноводні, багаті на рибу ріки, велика кількість степових звірів і птахів приваблювали людей. Тут бродили мисливці вихідці з українських земель, люди йшли "на угодництво” з північних країв, з Київщини, Полтавщини. "Тут вони з ранньої весни до пізньої осені заготовляли м′ ясо, сало, рибу, все коптили, сушили плоди, заготовляли шкіру, збирали лікарські рослини. Вся ця праця в Дикім Полі вимагала мужності, витривалості, хитрості, кмітливості, бо зі степу постійно чатували дикі кочівники, щоб взяти в полон і продати в Крим чи Туреччині на базарах ”.

Перші поселенці шукали захисту від кочівників в лісах, болотах, робили земляні вали, городища, засіки. Особливо для цього підходили такі лісисті місця Чугуївщини, як Зарожне, Тетлега, Велика Бабкв, П′ ятницьке, Кочеток.

Втікали на ці вільні землі люди з Правобережної України, яка була тоді під Польщею, яка вимагала від малоросіян покори, відмови від рідної мови, християнської віри. Ті, що не підкорювалися, підлягали жорстким покаранням. Щоб захистити свої сім′ ї від тортур, селянам часто доводилось братись за зброю.

На початку XVI ст. край перейшов у володіння великого князівства Московського, бо Литва ослабла. Але в Москві не було ні сил, ні людей, щоб заселити Харківщину через те ще довго поселенці тут жили вільним життям. Чоловіки організовувались в козацтва. Були озброєні навіть працюючи в полі, не підкорювались воєводам, бо були вільнолюбні і незалежні.

Але через Харківщину пролягав Муравський шлях, по якому татари без перешкод іноді добирались аж до Москви. Московська держава, щоб укріпити свої південні кордони. Вирішила на землях Дикого Поля "по Донцу Северскому и иным рекам государю города и слободы ставить”.

В кінці XVI столітті за царювання Бориса Годунова росіяни почали вживати заходів по укріпленню своїх володінь на Дінці. Боярин Богдан Беяльський очолив експедицію - 260 дворян і дітей боярських, 2000 стрільців і іноземних найманців – німців. І на Правому березі Оскала швидко виросла кріпость Царев Борисов (тепер Червоний Оскіл ).

В 1638 р. в Бєлгород з гетьманом Яковом Остряницею прийшло одразу 865 чоловік українців (черкас) з жінками, дітками малими, зі збіжжям, худобою, з кіньми, коровами, вівцями. Вони присягнули Московському царю, пообіцявши обороняти Московські кордони від татар, збудувати Чугуївське укріплення.

З 1638 р. по 1708 р. Чугуїв відносився, як і околичні села, до Бєлгородської губернії, і управляв у ньому Бєлгородський воєвода, а волость називалась Донецькою. Засновник Чугуєва гетьман Я. Остряниця зіткнувся з великими труднощами, і треба було будувати кріпость, нести сторожову службу, відбиватись від татар. Близько були й поляки : в Полтаві стояв польський "держатель” намісник з гарнізоном. Мало було хліба, одежі, худоби. Козаки терпіли утиски від воєводи, своєї старшини і гетьмана, який багатьох з них "обидел и укрывдил: у того пчельник отнял, у другого 20 возов сена насильно увез, а третьего и самого чуть не заколол рогаткой” . У 1641 р. чугуївці повстали, вбили гетьмана Я. Остряницю і всі Черкаси повернулись у Полтаву.

Про те, як Донецька волость заселялась , свідчить книга Г. Слюсарського "соціально – економічний розвиток Слобожанщини”:

У 1622 р. за грамотою царя Миколи Федоровича Микулі Івановичу Маслову було пожалувано два "юрта” на Сіверському Дінці – Салтовський і Кодковський (Печенізький). Печеніги знаходиться в 11 км. Від Кочетка, село Масловка - в 3-х кілометрах від нього, можливо, воно входило в угіддя бєлгородця Мукули Маслова, бо розташоване дуже близько від того Кодковського юрта і названо від прізвища Маслов.

По государеву указу (Михайла Федоровича) в 1627 р. була складена географія і топоніміка  - "Книга Большому Чертежу”. У ній було описано назви і місця розташування міст, сіл, рік, іменних урочиц в Московській державі. Дякуючи цій книзі ми можемо чітко уявити, де знаходились в минулому і як називалося селище, в якому живемо:

"А ниже Гнилиця с Ногайской стороны, пала в Донец речка Бурлук от Изюмской дороги.

А ниже Бурлука, с Ногайской стороны, пал в Донец Колодець Каганский, а через нево лежит дорога в Новый Царев-город, от Бурлука верст 100. А на Крымской стороне, Ниже Салтиновского колодязя, верст с пол.-30, городище Кодковское и Накаток тоже.

А ниже Кодковского городища, верст с  5, городище Гумынья, на Донци, Каганский перевоз, от Гумынья верст.

А ниже Гумыньи, выше перевозу с версту, пала в Донец речка Бабка.

А ниже Бабки, с версту пала в Донец речка Тетлежка.

А ниже Тетлеги на Донцу Чугуево городище, а от Тетлеги версты”.

Ясно, відстань вказана приблизна, але нам важливо, що збереглися назви, орієнтири рік і городищ. Стає зрозумілим, що по Сіверському Дінцю розташувався ланцюг кордонів-укріплень, навколо яких утворювалися "гнізда” селищ.

Назви річок і археологічні розкопки 2004, 2005, 2006 років доводять, що між річкою Бабкою і р. Тетлежкою було таке селище, сторожовий пункт, назва якому на той час була невідома (може, навіть Колодязь Каганский). Важливо, що за ним пролягав торговельний шлях в найпівденніше князівство Тмуторокань. Це був найкоротший шлях між двома сильними державами Хазарським Каганатом і Київською Руссю. Відомо з історії, цей шлях лежав між Печенігами і Змійовом, але невідомо, в якому саме місці.

Під час останніх 2004-2006 р. археологічних розкопок  в районі Кочетка знайдені предмети часів Хазарського Каганата і Київської Русі, які підказують, що шлях до хазар ішов через Кочеток. Що він пролягав через Хорошево, Безлюдівку, Васищево, Покровку, Чугуїв – це відомо із історичних джерел. Тепер стає відомим місце переходу в районі колишнього сторожовому пункту,  що в 4 км. від городища Гуминья. Саме тут Донець робить петлю, наштовхнувшись на високу гору. Саме тут, є мілина, яку в брід могли перейти вершники.

Сенсацією під час розкопок городища ”Кочеток-1” стало те, що на цій землі було знайдено родове клеймо древньоруського князя Мстислава Великого-сина Володимира Мономаха. Це рідкісна знахідка, єдина, що підтверджує древні літописи XII ст. про захоплення російськими дружинами половецьких міст.   Отже , на Кочетоцькій землі був розташований кордон для захисту від ворогів. Це було городище, де розміщалося руське військо.

Археолог Геннадій Свистун зробив висновок :

"Кочеток, селище міського типу, на якому знайдено це клеймо, практично теж старіє на 800-900 років, як і Чугуїв." Володимир Коляда, керівник археологічної лабораторії ХНПУ ім.. Сковороди підтвердив: ”В тому й унікальність знахідки, це перший конкретний пункт перебування російських дружин, підтверджений археологічною комісією”.

Місце, де знайшли клеймо князя Мстислава, знаходиться нижче ВУВГ   " Дінець", за цехом озеленення, на березі річки Сіверський Донець (Старий Кочеток).

Отже, землі нинішньої Чугуївщини не були обезлюднені. Саме на нинішній Кочетоцькій горі над річкою, в дубовому лісі, недалеко від Каганського перевозу і бере початок поселення, якому пізніше дадуть назву Кочеток.