Щоразу, як і багато років поспіль, готуючи матеріал у газету, або виношуючи творчі плани, я тягнулась до телефону, щоб після двох дружніх слів «Привіт, Зіно!» попрохати у своєї співрозмовниці поради, вислухати слушні зауваження, а то й похвалу. З подібними турботами, коли вона сиділа за робочим столом, а то й перебувала вдома, до неї зверталося чимало людей: колеги, дописувачі, творці поетичних рядків і просто читачі.
СЬОГОДНІ ж ніхто з нас не має такої змоги. Бо рівно рік тому вона, Зінаїда Єгорівна Волик — професійний і талановитий журналіст широкого профілю, справжній метр «Красной звезды», відійшла у небуття. Такого ж червневою дня ветерани, колектив редакції проводжали свою колегу і подругу в останню путь.
Та хіба тільки ми?! Скільки друзів, знайомих, прихильників творчості Зінаїди Єгорівни, мешканців двору і сусідніх вулиць прийшло, щоб устелити квітами дорогу до її останньої домівки. І хоч вже сплинув деякий час, печаль наша по тобі, Зіно, не стихає. У ці дні ми знову прийшли до тебе з пахучими трояндами, щоб віддати тобі свою глибоку шану і мовчазно поспілкуватися з тобою. Нам так не вистачає тебе!
Можливо, я це відчуваю глибше за інших. Бо у ті шістдесяті роки минулою століття, коли Зіна прийшла до нас у редакцію, мені разом з цілою плеядою досвідчених післявоєнних газетярів довелося вести її творчими сходинками — від коректора до заступника редактора. Та й у повсякденних справах не стояла осторонь.
Що казати, нелегко складалося твоє життя, Зіно. Знаю, що народилася ти в грізний 1943 рік, що зовсім крихіткою отримала поранення, що зростала без батька — він загинув на фронті, що жили ви з мамою у невеличкій відомчій квартирі та існували на її скромну зарплату. А вже коли ти стала працювати в нашому колективі, я часто бувала у тебе вдома.
Бачила, як помирала твоя мама, яка, будучи здоровою, нерідко частувала нас тушкованими карасиками, як підростали твої малолітні син і донька. Багато забирали часу і сил поїздки на роботу з одного райцентру в інший. Тож яка була радість для тебе і для всіх нас, коли ти одержала в Чугуєві квартиру в 9-поверхівці.
Та, мабуть, оті труднощі, матеріальні не статки, біль і наповнили серце Зінаїди Єгорівни добром, народили в її душі слова, якими вона обдарувала не один десяток своїх героїв, і незабутніми мелодіями озвучувала їх вчинки.
А головне, що отримані знання та вміння робити газету цікавою і привабливою не тримала в секреті, а щедро наділяла ними тих, хто приходив з роками до редакції і завдяки щедрості своєї наставниці виходив у самостійне плавання. А ті, що залишилися в редакції, нині щедро засівають газетярську ниву. Саме на них, Зіно, ти і покладала чималі надії. І недаремно. У номінації «Краща районна газета Харківської області «Часопис-2012» «Красная звезда» як краща була відзначена Дипломом.
Зізнаюсь, Зіно, що я теж не залишилася обділена твоїм щедрим талантом — завдяки тобі я вдосконалила свої знання з української мови, яка з твоїх вуст звучала солов'їною піснею. Спасибі тобі за це.
Кажуть, з виходом на пенсію людина втрачає інтерес до життя, скучає за трудовим колективом. Та тільки це не про нас, журналістів, якщо ми відповідаємо своєму призначенню. Ось і я уже понад 20 років не випускаю з рук перо, не розлучалася з ним і Зінаїда Сгорівна.
Вийшовши на пенсію, вона майже не скористалася заслуженим відпочинком: писала до газети, брала активну участь у створенні обласного альманаху на честь 90-річчя ВЛКСМ і в роботі районної ветеранської організації, консультувала дописувачів, опікувалася ону-ком-студенгом. А вже на турботу про власне здоров'я часу не вистачало.
Саме про це, Зіно, йдеться у спогадах твоєї колишньої підшефної учениці редактора заводської багатотиражки «Рабочая честь» і газети «Демократична Чугуївщина» Антоніни Мрачковської: «Когда-то в «Красной звезде» Зинаида Егоровна писала обо мне: «Далеко до осени твоей».
А сама не успела даже побродить по желтым листьям, услышать их шуршание. Как жаль!.. Нам, старым журналистам, да и молодым тоже, так не хватает ее присутствия, умного совета, подсказки яркого слова. Ведь она всегда видела события под каким-то другим углом, и к людям имела свой, только ей присущий подход, показывая при этом образец высокого мастерства. Об этом мы всегда вспоминаем, когда собираемся вместе».
І ще про одну рису Зінаїди Єгорівни не можна не сказати — це любов до пісні. Згадалися рядки однієї з них, написані поетом Степаном Галябардою в пам'ять про співака Назарія Яре мчу ка, які ми, бувало, наспівували разом:
На могилі моїй посадіть яворину І не плачте за мною —за мною заплаче рідня. Я любив вас усіх, та найбільш я любив Україну, Певно, в цьому і є та найбільша провина моя.
Я думаю, Зіно, ти погодилася б з тим, що ми всі завинили і перед людьми, і, головне, перед Богом. Тож разом з Ангоніною Іванівною — твоєю подругою і послідовницею — маємо надію, що «Всевышний простит тебе грехи вольные и невольные, и ты окажешься в раю».
Марія ДАНИЛОВА, за дорученням ветеранів та колективу редакції
СЬОГОДНІ ж ніхто з нас не має такої змоги. Бо рівно рік тому вона, Зінаїда Єгорівна Волик — професійний і талановитий журналіст широкого профілю, справжній метр «Красной звезды», відійшла у небуття. Такого ж червневою дня ветерани, колектив редакції проводжали свою колегу і подругу в останню путь.
